Українська родзинка в репертуарі Львівської національної опери
24 листопада 2019 року в Львівській Національній опері відбулася постановка визначної вистави, яка є настільки видовищним і неоднозначним явищем, що її називають виставою-феєрією, фольк-оперою, оперою-балетом. Всі ці різноманітні жанрові визначення характеризують творіння видатного українського композитора, сучасного класика Євгена Станковича «Коли цвіте папороть».
Чергову премʼєру вкотре оновленої постановки цього твору ми відвідали в рамках поїздки на наукову конференцію до м. Львова разом із студентками-музикознавцями та їх викладачем Галиною Пшенічкіною.
Твір був написаний це у 1977 році, але до останніх років не мав повного сценічного втілення і лише в 2017 році Львівський оперний театр відродив на своїй сцені цю коштовність нашої української музики. Саме завдяки величезному успіху у публіки ця вистава досі входить до репертуару кожного сезону і збирає повні зали поціновувачів справжнього високого мистецтва.
Ще до початку вистави нас вразила кількість людейу фойє, які заполонили приміщення театру і з нетерпінням чекали третього дзвінка. Неочікувано і приємно було дізнатись, що в той морозяний вечір жителі та гості м. Львів забажали доторкнутися до витонченого мистецтва, поринути у вир українських народних мелодій.
Узялися за диригування таким складним творомяк за музичною мовою, так і за образним змістом, одні з найвидатніших українських диригентів сьогодення – Володимир Сіренко та Юрій Бервецький. Саме останній керував оркестромв день нашого відвідуваннята справився зі своїм завданням на відмінно. Оркестр вразив своєю майстерністю, віртуозністю і, навіть, складом, адже не кожна опера за задумом автора потребує пʼяти виконавців лише на ударних інструментах, а також збільшеної кількості музикантів на інших.
Безумовно, «Коли цвіте папороть» – це упевнений крок вперед у музичній культурі України, адже таке вміле поєднання цитат українських народних пісень з модерністськими техніками вказує на неабиякий талант композитора. А рішуча сміливість написати оперу цілком національного характеру, як за змістом, так і за музичною мовою, додає цінності виставі, яка майже 40 років перебувала в «тіні» навмисного замовчування.
Велике враження справила не тільки яскравість оркестрових барв і високий рівень виконавської майстерності хору, але й світлові ефекти, за які відповідав відомий у професійних колах режисер-постановник Дмитро Ципердюк. Його творчий погляд на можливості світла та відеопроекторів якнайкраще відтворювали та доповнювали образ язичницьких обрядів і дійств, якілягли в основу сюжетної лініїтвору. Проєкції не лише на екрані, але й на підлозі сцени створювали певною мірою повноцінні декорації, які відповідали основним розділам опери-балету: «Русалчине купало», «Відьмине купало», «Людське купало» – добирались зображення та анімації, які змогли передати атмосферу дійства, а для глядачів, які не встигли заздалегідь ознайомитисьіз сюжетом, ставало більш зрозуміло, що саме відбувається на сцені.
Звичайно, опера-балет не може обійтися без танцювальної трупи, яка б відчувала всі тонкощі музичної і змістової лінії. Оскільки, визначеного сюжету твір не має, а музика насичена найновітнішими засобами виразності, підібрати відповідну хореографічну складову (на яку, до речі, й лягла вся відповідальність як на оповідача сюжетного розгортання) було надзвичайно складно. Тому, на наш погляд, саме балетна частина виявилась найслабшою ланкою цієї постановки. Складалося враження, що танцівникам не вистачило чи то розуміння чи то майстерності втілити неординарні задуми постановників, однак їхня сумлінність у виконання складних та неочікуваних рухів викликає повагу.
Сміливе впровадження у розгортання дійства компонентів, повʼязаних з гостродраматичними соціополітичними реаліями сьогодення викликало у нас неоднозначні емоції:з одного боку нерозуміння, з іншого – спробу осмислення ідеї твору з поглядусучасного глядача. Боротьба народу за свободу, війна, перемоги і втрати підкреслювались надмірним використанням модерністичних прийомів як у оркестровій, так і у танцювальній партії.
Відвідування однієї з найвідоміших опер Євгена Станковича «Коли цвіте папороть» – це незабутні враження від свіжого звучання українського музичного авангарду, майстерності виконавців-оркестрантів та сучасних сценічних прийомів.
Катерина Александрова,
студентка ІV курсу «ВТМ»
(викладач з музичної критики –Пшенічкіна Г.М.)
Тому, на наш погляд, саме балетна частина виявилась найслабшою ланкою цієї постановки. Складалося враження, що танцівникам не вистачило чи то розуміння чи то майстерності втілити неординарні задуми постановників, однак їхня сумлінність у виконання складних та неочікуваних рухів викликає повагу.
